Житіє святого Сергія/Глава III
ГЛАВА III. ПОКІРНИЙ ЮНАК (1330 – 1340)
Біди Руської землі. Піднесення Москви. Свавілля Кочеви в Ростові. Переселення Кирила в Радоніж. Пориви юної душі. Благорозум'я батьків і послух сина. Бояри-схимники і їх кончина. Свята рішучість.
Радуйся, яко з младих нігтів послідував єси Христу
Ікос. Мінеї
Радуйся, з юності твоєї всім серцем і думкою Бога возлюбивий
Акафіст 1. Ікос 3
Радуйся, любові ради Зиждителя твого земне до землі повернувший,
Радуйся, здобутку ради Христа уміти всі бути вмінивий
Акафіст 2. Ікос 3
Тут доречно сказати декілька слів про те, в якому стані знаходилась в описуваний нами час Руська земля, щоб знати, при яких обставинах жили батьки Варфоломієві і серед яких умов виховувався сам Варфоломій. Розкриємо на хвилину скорботні сторінки рідної нашої історії, щоб ясніше бачити, якого великого мужа послав Бог багатостраждальній вітчизні нашій в образі смиренного Свого обранця, пустельника Радонізького, в такий важкий час. На темній картині історичних подій його світлий образ виступає перед нами в усій своїй неземній красі.
Воістину важкі були тоді часи! Тяжким тягарем лежало ярмо татарське на плечах Руського народу. Про те, щоб скинути з себе це ненависне ярмо, ніхто не смі і подумати. Князі постійно ходили в Орду - то на поклін грозним тоді ханам монгольським, то судитися і тягатися між собою, і скільки благородної крові князівської пролито в Золотій Орді по зависті і братовбивчій ненависті честолюбних суперників! Наш історіограф Карамзін справедливо зауважує, що «древнє Руське прислів'я: близ Царя – близ смерті народилось тоді, коли наша Вітчизна носила кайдани Монголів. Князі їздили в Орду, як на страшний суд: щасливий, хто міг повернутися з милістю царською, або в усякому разі з головою!». Нерідко там вони і душу свою покладали за віру Православну і за святу Русь.
А тому, відправляючись в Орду, вони зазвичай писали духовні заповіти, прощаючись назавжди зі своєю сім'єю. Народ страждав выд свавілля грубих і гордих татарських численників і баскаків (чиновників), які роз'їзджали по всім містам. не було від них нікому пощади, що хотіл, те й робили: города і села палили і грабували, храми Божі розоряли або оскверняли, а людей убивали чи уводили в полон. Навіть купці, чи просто бродяги монгольські обходились з нашими предками, як з мерзенними рабами. При такому безладді, при недостачі єдиної, сильної влади був повний простір страстям негодних людей, яких і завжди буває немало, а в такі тяжкі часи число їх зазвичай збільшується. Ярмо татарське не пройшло безслідно і в народній порядності. «Забувши гордість народну, – говорить Карамзін, – ми вивчились низьким хитрощам рабства, що заміняють силу у слабих; обманюючи Татар, ще більше обманювали один одного; відкупляючись грошима від насилля варварів, стали користолюбніше і бездушніше до образ, до стида, сжильні наглостям іноплемінних тиранів. Від часів Василя Ярославича до Івана Калити (період самий найнещасніший!) вітчизна наша походила більше на темний ліс, ніж на державу: сила здавалась правом; хто міг, грабував: не лише чужі, але і свої; не було безпеки ні у дорозі, ні вдома; злодійстов зробилося спільною язвою власності».
Да, важко було Руській землі в ті скорботні часи; важко, неможливо було здолати сильного ворога, і саме тому, що князі Руські все більше сварились між собою, єдності не було, по клаптикам була розділена вся обширна Руська земля. І якщо б не створили нарешті необхідності цієї єдності, - хто знає? - можливо, і зовсім загинула б Русь Православна, підпавши владі більш небезпечних ворогів, які були в ті часи Литва, Польша, Угорщина і Швеція...
Але Бог не допустив трапитися такій біді. Раніше всіх зрозуміли небезпеку наші першосвятителі; вони завжди твердили князям, що однодушність між ними необхідна для спасіння Росії від остаточної загибелі; коли було можливо, святителі завжди являлися миротворцями в усобицях князівських, діючи і словом переконання, і силою духовної влади. А прозорливий святитель Петро поклав міцну основу об'єднанню Руської землі, переселившись назавжди з Володимира на Клязьмі в незнатне тоді містечко Москву до розумного і благочестивого князя Івана Даниловича Калити. Цей князь став настирливо здійснювати намічений ще його батьком образ об'єднання Руської землі і приєднував одне за іншим сусідні князівства до Московського. Святитель ПЕтро незадовго перед кончиною своєю підбадьорив князя передбаченням про майбутню велич Москви. «Якщо ти, син мій, – говорив він в дусі пророцтва, - успокоїш мою старість і збудуєш тут храм, достойний Богоматері, то будеш славніший всіх іних князів, і род твій возвеличиться; кості мої залишаться в цьому граді, святителі захочуть жити в ньому, і руки його піднімуться на плечі ворогів наших». Іван виконав заповіт старця митрополита, і Бог благословив успіхом його починання на користь вітчизни. Москва мало-помалу стала вивищуватись над іншими городами, а сам Іван заслужив славне ім'я збирача Руської землі. Через сто літ з Москвою ніхто вже не пробував сперечатися про першість: вона об'єднала під собою всю тодішню Русь, і це об'єднання не тільки спасло Росію від остаточного знищення, але і допомогло їй скинути ярмо монгольське.
Але нелегко було удільним князям розставатися зі своєю свободою. Московський Князь діяв владно, інколи нічим не гребуючи, ні перед чим не зупиняючись. Навіть в тих випадках, коли приєднання сусідніх уділів відбувалось мирним шляхом, засобами, наприклад, родинних союзів з Великим Князем Московським, і тоді Іван Данилович не задумувався розпоряджатися удільними як йому хотілося. Так, він видав своїх дочок одну за Василя Давидовича Ярославського, а іншу за Костянтина Васильовича Ростовського і, діючи як голова Росії, встановлював своїм зяттям закони у власних областях. «Гірко тоді стало городу Ростову, – зі скорботою повідомляє літописець, – і особливо князям його! У них відняті були всяка влада і майно, вся ж честь їх і слава потягнули до Москви». Посланий був на Ростов в сані воєводи московський вельможа Василь, прізвиськом Кочева, з ним інший, на ім'я Мина; по прибутті до Ростова вони стали діяти повновладно, притісняючи жителів, так що багато ростовців вимушені були віддавати москвичам свою власність неволею, за що отримували лише образи і побої і доходили до крайнього зубожіння. Важко і переказати все, що потерпіли вони; зухвалість московських воєвод дійшла до того, що вони повісили вниз головою ростовського градоначальника, старого боярина Аверкія, поставленого ще князем Василем Костянтиновичем, і в такому виді залишили його на наругу. Так поступали вони не тільки в Ростові, але і по всім волостям і селам його. Народ нарікав, хвилювався і жалівся на ці свавілля; всі говорили, що слава Ростова на зникла, що князі його лишились своєї влади, що Москва тиранствує...
Не уникнули, звісно, цих народних бід і праведні батьки Варфоломієві. Славний і іменитий колись боярин Кирило ще раніш описаних нами подій в Ростові під старість став терпіти нужду. Часті подорожі в Орду зі своїм князем, тяжкі дані і непосильні подарунки ординським вельможам, без чого ніколи не обходились ці подорожі, жорстокий голод, нерідко спустошувавший Ростовську область, а більше всього, говорить преподобний Єпіфаній, велика рать, чи нашестя Тураликове, в 1327 році – все це разом відізвалось вкрай несприятливо на його статках ы майже довело його до зубожіння. Дуже ймовірно також, що свавілля московських намісників, які розпоряджались в Ростові, як незалежні господарі, не пощадило і Кирила, як ближнього боярина князів Ростовських; може бути, що він лишився тоді не лише честі своєї, але і всього свого достатку. Тяжко було Кирилу після всього, що зазнав він у Ростові, залишатись там, а може бути і прямо наказано було від намісників московських залишити Ростов, і тому він вирішив, що тільки відкриється можливість, залишити рідне місто і перейти на службу до іншого князя. Нагода скоро трапилась.
В дванадцяти верстах від Троїцької лаври по напрямку до Москви є село Городище, чи Городок, яке в давнину носило ім'я Радоніж. В 1328 році, відправляючись в Орду, Великий Князь Іван Данилович написав духовний заповіт, в якому між іншим призначив «село Радонізьке» в уділ Великій Княгині Олені «з малими дітьми» нероздільно. Скоро після того село це перейшло у повну власність молодшого сина Іванова, Андрія. Великий Князь, по малоліттю Андрія, поставив в Радоніжі намісником Терентія Ртища, який, бажаючи привабити більше число поселенців в цей майже не заселений тоді край, об'явив ім'ям князя різні льготи переселенцям. Лиш тоді це стало відомим в Ростові, багато з його жителів, в надії знайти собі полегшення, потягнулись в Радоніж. В числі таких переселенців Єпіфаній називає Протасія, тисяцького, Георгія, сина Протопопова, з родом його, Івана і Федора Тормасових, їх родичів Дюденя і Онисима, бувшого ростовського вельможу, a в подальшому диякона і учня Сергієва. В числі їх переселився і блаженний Кирило зі всім своїм сімейством і оселився в Радоніжі, поблизу церкви Різдва Христового.
За звичаєм того часу, Кирило мав отримати помістя, але сам він, по старості, вже не міг нести служби, і тому обов'язок цю прийняв на себе старший син його, Степан, який, ймовірно ще в Ростові, одружився. Молодший з синів Кирила, Петро, також вибрав подружнє життя, але Варфоломій і в Радоніжжі продовжував свої подвиги. Роздумуючи про суєту всього земного, блаженний юнак нерідко повторював сам собі слово пророче: «Яка користь в крові моїй, коли сходити мені в істління? » (Пс. 29, 10). Правда, світ і все, что в світі, створене Богом для блага людей, але все це людськими страстями, насиллями, неправдами до того зіпсовано, що життя людське не являє майже нічого, крім праці і хвороб, і для бажаючого у кротості духу устрояти своє спасіння з усіх сторін зустрічаються перепони і спокуси. Роздумуючи таким чином, Варфоломій став просити у своїх батьків благословіння вибрати шлях іночого життя. Не раз він говорив батьку: «Відпусти мене, батечку, з благословінням, і я піду в монастир».
«Почекай, чадо, – відповідав йому на це батько, – сам бачиш: ми стали старі і немічні; послужити нам нікому: у братів твоїх немало турботи про свої сім'ї. Ми радіємо, що ти піклуєшся, як угодити Господу Богу, - це діло добре, але вір, сину мій: твоя блага доля не відніметься у тебе, тільки послужи нам трохи, пока Бог явить милість Свою над нами і візьме нас звідси; ось проводиш нас до могили, тоді вже ніхто не заборонить тобі виконати свою заповітну мрію».
І благодатний син скорився; він прикладав все своє старання угодити святим батькам і упокоїти їх старість, щоб заслужити собі їх благословіння і молитви. Не зв'язаний сімейними турботами, він всього себе присвятив упокоєнню батьків, а по своєму лагідному, люблячому характеру був якнайбільш пристосований до цього.
Який прекрасний повчальний приклад і благорозум'я батьківського і послуху синівського! Кирило і Марія не силяться загасити розпалюване в сині своєму Божественне прагнення, не примушують його зв'язувати себе з суєтою світу путами шлюбними, як роблять багато батьків віку цього, - вони тільки вказують йому на свої потреби і немочі, а таємно, напевно, більш мають на увазі його молодість і дають йому нагоду ще випробувати самого себе і утвердитися в святому намірі, щоб він, поклавши руку на рало, вже не озирався назад. Але і Варфоломій не наслідує прикладу свавільних дітей віку цього, з яких багато навіть у звичайних мирських справах не хочуть підкорити волю свою волі батьків і ні в що ставлять їх потреби і бажання, - ні, благорозумний юнак знає достоїнство того, чого прагне; однак же, дивлячись на заповідь Божу: шануй батька і матір (Мф. 15, 4), згоджується до часу томити себе невиконаним бажанням, щоб зберегти послух батькам і через те наслідувати їх благословіння, – так дорожив він цим благословінням! І батьки, звісно, від всього люблячого серця благословляли слухняного сина святими своїми благословеннями до останнього свого подиху!
Але дух іноцтва нечутливо передався від сина батькам - при кінці свого багатоскорботного життя Кирило і Марія висловили бажання і самі, за благочестивим звичаєм давнини, прийняти на себе ангельський образ. Верстах у трьох від Радоніжжя був Покровський Хотьков монастир, який складався з двух відділень - одного для старців, іншого для стариць; в цей монастир і направили свої стопи праведні батьки Варфоломієві, щоб тут провести залишок днів своїх у подвигу покаяння і приготування до іншого життя. Майже в той же час відбулась важлива зміна і в житті старшого брата Варфоломієва, Степана: недовго жив він у шлюбі, жона його Ганна померла, залишивши йому двох синів – Климента і Івана.
Поховавши дружину в Хотьковому монастирі, Степан не побажав вже повертатися у світ; доручив дітей своїх, напевно, Петру, він тут же, в Хотькові, і залишився, щоб прийняти монацтво, разом з тим послужити і своїм немічним батькам. Правда, перетруджені старістю і скорботами, схимники-бояри недовго трудились в своєму новому званні: не пізніше 1339 року вони з миром вже відійшли до Господа на вічний покой.
Діти пошанували їх сльозами синовньої любові і поховали під сінню тої ж Покровської обителі, яка з цього часу зробилась останнім прихистком і усипальницею рода Сергієвого.
Після ухода старшого брата у монастир Варфоломій залишився повним хазяїном у домі батьків. Кончину їх він прийняв як поданий Провидінням Божим знак до виконання свого заповітного наміру. Віддаючи їм останній обов'язок синовньої любові, він невідступно провів у Хотьковому монастирі сорок днів, поки здійснювалось встановлене Церквою поминання новопреставлених; свою молитву про упокоєння душ їхніх він поєднав з ділами милосердя – кожний день годував жебраків і роздавав вбогим залишки небагатого майна почивших. В духовній радості повернувся він нарешті у Радоніжжя: тепер ніхто і ніщо не могло втримати його в світі, серед такої незносної для душі його суєти... З насолодою повторював він вислови Святого Писання, які так підходили тепер до його устрою душевного: вийдіть з середини їх і відлучіться... і нічому сущому в світі не торкайтеся (2 Кор. 6, 17); відступіть від землі і зійдіть на небо. Прильне душа моя до Тебе, Господи, мене ж прийняла десниця Твоя! (Пс. 62, 9).
Ось такими рисами зображує стан душі Варфоломієвої в цей час святитель Платон: «Читав Варфоломій у святій Євангелії: прийдіть до Мене всі утруджені і обтяжені, і Аз упокою ви (Мф. 11, 28), – читав він і роздумував: що може бути бажаніше цього? Я, я – з числа цих утруджених, я – з числа обтяжених... Відчуваю в собі силу пристрастей; совість моя тремтить суда Божого... Вмістилище обране, Апостол Павло, говорить про себе, що він – перший з грішників. А мені що інше про себе сказати? І зовнішні обставини своєю скорботністю гонять мене в пустелю... Звідусіль я утруджений і обтяжений; але ось Господь глаголить в Євангелії: прийди до Мене, і Аз упокою тя. Чи можна легковажити тим, що всіми силами шукати потрібно? Сам Господь шукає мене і стрічає зі Своїм жаданим спокоєм. І як же я був би нерозумний, якби надумав відмовитися від цього неоціненного скарбу! Ні, піду, побіжу за голосом цим: Він збрехати не може. Серце моє Він запалив, не можу заспокоїтись, поки обіцяного Ним спокою не знайду! Це удалюся бігаючи і оселюся в пустелі, буду чаяти Бога спасаючого мя від малодушності і від бурі! (Пс. 54, 8, 9)».
Зауважував Варфоломій в благоговійному серці своєму і інше слово Господа: «Аще хто гряде до Мене, і не ... відречеться всього свого майна, не може бути Мій учень» (Лк. 14, 26, 33). Бажаючи послідувати цьому слову спасительному, він передав своєму меншому брату, Петру, все, що залишилось після батьків. Так зроблений був рішучий крок, і святий юнак на двадцять першому році свого життя бодро вступив на новий шлях, повний скорбот і злигоднів, і, підклонивши свою голову під благе ярмо хреста Христова, поспішив до жаданим для нього подвигам духовним, як спраглий олень спішить до живительних джерел водних...
«Він залишив світ, – говорить святитель Філарет Московський, – коли світ ще не знав його; і в подальшому не захотів стати навіть в такий стан, який хоча і в світі, але не від світу і не для світу (маємо на увазі сан святительський); самий послух, так свято бережене Сергієм в усіх інших випадках, не могло привести його до того, щоб розлучитися з солодкою пустелею чи хоча б тільки прийняти з рук святителя священну прикрасу, як благословіння архіпастирське, тому що ця прикраса (хрест) була зроблена з золота».