Житіє святого Сергія/Глава XVII
ГЛАВА XVII. БЛАГОДАТНИЙ СТАРЕЦЬ
Два види духовного хреста. Промені благодаті. Душа після перемоги над пристрастями. Заочне привітання святих. Викритий на ласощах слуга. Благодатний пломінь з руки старця. Небесний співслужитель. Причастя небесним вогнем. Небесна Гостя. Її дивна обітниця. Тремтячий учень. Радість святих. Сумніваючийся грек. Його надоумлення. Покараний кривдник. Святоліпний образ святого старця. Наші духовні предки і ми.
Радуйся, Духа Святого обитель...
Ікос Мінеї
Радуйся, святиням чисте і непорочне житло.
Акафіст 1. Ікос 2
Святі отці строго розрізняють в духовному житті дві ступені, два стани - хрест діяльний і хрест споглядальний. Перший стан є страдний, багатоскорботний, вузький шлях хреста, час подвигу, зусиль і боротьби з самим собою - зі старою людиною і з ворогами спасіння - миром і дияволом. Другий стан є успокоєння серця в Бозі, глибокий мир душі, Христовою благодаттю перемігшої пристрасті, очищеної, просвітленої і в таємничому спілкуванні з Богом знайшовшої ще тут, на землі, залог блаженства небесного. Перший шлях є спільний, для всіх спасаємих неминучий; другий - шлях тільки особливих обранців благодаті, про котрий святі отці не дозволяють і мріяти тому, хто не очистив серця від пристрастей. Нам, пристрасним, ніколи не збагнути своїм воістину осліпленим розумом дивної таємниці облагодатствованого стану душі оновленої, освяченої, відновленої в своїй первісній Богоподібній красі і досконалості. Цей світ для нас, грішних, сокровенний, світ, в котрому діють свої закони, не підходячі під нашу земну мірку, під мірку нашого обмеженого розуміння, і ми можемо спостерігати тільки зовнішні прояви цього небесного ще на землі, одухотвореного ще у плоті стану святих Божих обранців; ми можемо благоговійно спостерігати тільки ті слабкі промені їх світлої, Богоподібної чистоти, котрі проти їх волі як би прориваються назовні в їх незвичних вчинках, словах і рухах. Ударяючи в наше пристрасне серце теплотою благодаті, вони вражають і смиряють наш розум незвичним для нього сяйвом іншого, вищого порядку речей і ваблять наші душі до цих дивних обранців благодаті...
І Преподобний отець наш Сергій пройшов спільним шляхом скорбот і подвига хрессного, перш ніж явився тим дивним, благодатним чоловіком, котрим ми бачимо його у другій половині і особливо в останні роки його життя. Ми бачили його в подвигу і боротьбі, в боротьбі неустанінй, для світу незрозумілій, але для Христового послушника неминучій. Перемога нарешті здобута. Стихли пристрасті. Вбито себелюбство, повалений в прах ідол плотоугодництва, не сміє підступитися світ зі своїми соблазнами. «Рубище прикривало його святе тіло, – говорить митрополит Платон, - тісна хижа була співбесідницею в його Богомисленні, і звичайна палиця підкріпляла подвигами добродійства ослаблену плоть. Але його дух був виповнений достатком благодаті, його серце вкушало ті солодощі, котрих смак є смак манни тваринної і нетлінної». У смиренному серці подвижника тихо сяяв невимовне світло благодаті Божої, зігріваючи все його духовне єство. Йому предостатньо надані всі дари Божії - і дар чудотворний, і дар пророцтва, і дар утіхи і напоумлення, поради і розуму духовного. Для його духовного погляду як би не існує ні перепон природніх, ні відстані, ні самого часу - він бачить далі відстояче як близько існуюче, бачить майбутнє як би теперішнє... Ми вже говорили про те, як прозорливий старець передбачив нездійсненність мрій гордого Митяя, як він успокоїв поле битви. Ось ще випадки цієї дивної прозорливості старця, записані, записані його преподобним учнем.
В 1390 році просвітитель Пермії, святий Єпископ Степан, подорожував у Москву. Шлях його лежав мимо славної обителі Сергієвої, всього в десяти верстах від неї, і святому Степану дуже захотілось видітися зі святим її ігуменом. Але обставини вимагали спішити у столицю, і він вирішив відвідати Преподобного на зворотньому шляху. І ось, порівнявшись з обителлю, святий Єпископ прочитав «Достойно є яко воістину...» і здаля поклонившись в ту сторону, де стояла обитель Сергієва, проказав: «Мир тобі, духовний брат мій!»
Правдиво кажуть, що «серце серцю звістку подає». Так буває інколи навіть з нами, грішними, а серця Божих ще більше пов'язані союзом любові і тому ще швидше відзиваються на привітання любові. Преподобний Сергій сидів за трапезою з братією, раптом він встає з-за стола і після короткої молитви робить поклон на захід, тихо промовивши: «Радуйся і ти, пастир Христового стада, і мир Божий хай перебуває з тобою!»
Братія були дуже здивовані таким незвичним вчинком свого ігумена, більш досвідчені старці зрозуміли, що він мав яке-небудь видіння, і по закінченні трапези запитали його про те, що трапилось. Преподобний не приховав від них свого духовного видіння. «В цей самий час, – сказав він,– Єпископ Степан на шляху у Москву зупинився проти нашого монастиря і поклонився Святій Трійці і нас, смиренних, благословив».
Преподобний Сергій назвав навіть місце, де це відбулось, і деякі з братії одразу поспішили туди і ще застали там людей, що супроводжували Святителя Степана. Троїцькі іноки запитали їх, як була справа, і, почувши їх розповідь, прославили Бога, прославляючого їх святого старця даром прозорливості.
Пам'ятником цього незвичного взаємного привітання святих друзів служить і понині кам'яна часовня на 11-й версті Московської дороги, з великим дерев'яним хрестом на тому місці, де зупинявся Святитель Степан Пермський. А в обителі Преподобного Сергія і до цих пір свято зберігається, у спогад цієї заочної зустрічі святих, такий звичай: під час трапезування, перед останнім блюдом, ударяють у колокольчик, братія встає і черговий ієромонах промовляє: «Молитвами святителя Степана і Преподобного Сергія, Господи Ісусе Христе, помилуй нас!» – післе чого всі сідають закінчувати трапезу.
Ось інший випадок прозорливості старця. Серпуховський Князь Володимир Андрійович, син Князя Андрія Радонізького, у вотчині котрого знаходилась обитель Сергієва, часто сам відвідував Преподобного Сергія, а інколи посилав йому у подарунок що-небудь з житейських потреб. Раз він послав свого слугу з їстівними припасами для утішення братії. Дорогою слуга спокусився і тихцем щось з'їв з посланих Князем гостинців. Ось він являється до святого ігумена, але прозорливий старець не приймає від нього подарунків Князя. Слуга запитує, боячись гніву князівського, тоді Преподобний каже йому: «Навіщо ти, брате мій, послухався ворога? Навіщо спробував наїдків, котрі тобі без благословіння не належало їсти?» Викритий слуга впав у ноги святому старцю і зі сльозами став просити у нього прощення, визнаючи провину свою. Тільки тоді Преподобний Сергій прийняв від нього гостинці, простив його і відпустив з миром, доручив передати благовірному Князю подяку за його любов і благословіння від обителі Пресвятої Трійці.
Але не в прозорливості тільки давала себе видіти благодать Божа, що жила в святій душі Радонізького ігумена. Для тих, чиї очі духовні були чище, хто сам йшов по слідам святого старця в подвигах духовних, - для дійсних учнів Богоносного Сергія було дано видіти високий благодатний стан його душі у чуттєвих образах, і особливо в ті священні хвилини, коли свята душа старця якби відрішалась від всього видимого світу і, вся полум'яніюча любов'ю до Господа, уносилась до Нього всім духовним єством свої. Це були святійші хвилини звершення ним Божественної літургії.
Так, коли один з улюблених учнів його, Преподобний Ісакій, любитель безмовності, просив святого старця благословити його на подвиг повного мовчання, то він сказав йому: «Якщо бажаєш, чадо, безмовствувати, то завтра, коли звершимо Божественну літургію, стань у північних дверей, і там я благословлю тебе». Старець бажав благословити учня саме після літургії, після причастя Святих Христових Таїн, коли сам відчував у собі особливу дію благодаті БОжої, - бажав так тому, що самий подвиг мовчання такий високий і такий багатотрудний зі сторони спокус ворожих, що потрібно було огородити учня від цих спокус особливою молитвою.
На наступний день, по слову ігумена, Ісаакій зустрів його у визначеному місці; Преподобний Сергій осінив його хресним знаменням і сказав: «Господь хай виконає бажання твоє!»
І ось в саму хвилину благословіння Ісаакій бачить, що чудний пломінь виходить від руки благодатного старця і обіймає його, Ісаакія.
І з тої хвилини, огороджений молитвами старця, учень вступив у обраний ним подвиг; і якщо інколи мовчальник хотів би тихо вимовити яке-небудь слово, і тоді забороняла йому це молитва Сергієва; і мовчки перебував Ісаакій до кінця днів своїх, по слову Божественного Писання: яко глух не чув і яко німий не відкривав вуст своїх (Пс. 37, 14).
В інший час Преподобний Сергій звершував Божественну літургію разом з братом своїм Степаном і племінником Федором, вже посвяченим тоді у сан пресвітерський. Мовчальник Ісаакій стояв у церкві. Раптом він бачить в алтарі четвертого, чудного образом мужа, співслужачого цим трьом і сяючого незвичним світлом, в блискучих ризах... В малому вході з Євангелієм чудний муж йшов слідом за Сергієм, і обличчя його сяяло, як сонце, так що Ісаакій не міг навіть дивитись на нього... Це чудне видіння відкрило йому вуста, і він звернувся до стоячого біля нього благоговійного старця Макарія з питанням: «Що це за чудне видіння, отче? Хто цей дивний муж?»
Макарій і сам був вражений чудом і відповідав: «Не знаю, чадо, але і мене обіймає страх... Хіба не прийшов який священнослужитель з Князем Володимиром?».
А Князь Володимир Андрійович гостив тоді в обителі, і тут же, в церкві, стояв його боярин. Іноки запитали його, чи немає священнослужителя з Князем? Боярин сказав, що немає. Тоді блаженні учні Сергієві зрозуміли, що з їх аввою служить Ангел Божий, адже «Ангели люблять собі подібних».
Літургія закінчилась, і чудний оний муж став невидимий. Обидва учні, удостоєні видіння, знайшовши зручну хвилину, наодинці запитали Преподобного про його таємничого співслужителя. Смиренний старець спочатку ухилявся від пояснень. «Що чудове бачили ви, діти мої? - говорив він, - служив брат мій з сином своїм і з ними я, недостойний, а ще нікого з нами не було». Але учні не переставали вмовляти його: «Господа ради не скрий від нас, чесний отче, адже ми своїми очима бачили четвертого, точно Ангела Божого, служившого з тобою». Тоді Преподобний сказав їм: «Діти мої любі! Якщо вже Сам Господь Бог відкрив вам цю таємницю, то чи можу я сховати її від вас? Той, кого бачили ви, дійсно Ангел Господній; і не тепер тільки, а і завжди, коли я звершую Божественну літургію, мені, недостойному, буває таке відвідання. Але ви строго бережіть це в тайні, поки я живий».
А ось і ще неложний свідок благодатного видіння, - це блаженний Симон екклезіарх, муж випробуваного добродійства, про котрого з похвалою відзивався сам Преподобний Сергій. Одного разу, коли святий ігумен звершував Божественну літургію, він бачив, як небесний вогонь зійшов на Святі Тайни у хвилину їх освячення, як цей вогонь ходив по святому престолу, озаряючи весь алтар, обвиваючись навколо святої трапези і оточуючи всього священнодіючого Сергія. А коли Преподобний хотів причаститися Святих Таїн, Божественний вогонь звився, «як би деяка чудова завіса», і ввійшов всередину святого потира. Таким чином, угодник Божий причастився цього вогня «неопально, як раніше купина неопально горівша».
Жахнувся Симон від такого видіння і в тремтінні безмовствував, але не сховалось від Преподобного, що учень його сподобився видіння. Причастившись Святих Христових Таїн, він відійшов від святого престола і запитав Симона: «Чого так устрашився дух твій, чадо моє?»
– Я видів благодать Святого Духа, діючу з тобою, отче, – відповідав той.
– Дивись же, нікому не говори про те, що ти бачив, поки Господь не покличе мене з цього життя, - заповідав йому смиренний авва.
Довго було би розповідати, зауважує списатель житія Сергієвого, про багатьох других знаменнях, в котрих по різноманітній потребі втіхи і напоумлення різноманітно являлась перебуваюча з блаженним Сергієм благодать Духа Господнього, але не повинно замовчати ще про одне чудове видіння, котре не тільки самого Сергія виповнило утіхою, але і всіх перебуваючих в його Лаврі не перестає виповняти сердечною радістю, надією і вдячністю до Господа Бога. «Сама Цариця Небесна, супроводжена ближніми Царя царствуючих, низходила в його святе усамітнення, щоб утвердити в його пустелі благословіння неба, котре, протягом часу, ворожі сили світу, при всій видимій їх могутності, марно пробували зруйнувати». Ось що оповідає про ці відвідини Небесної Гості преподобний Єпіфаній.
Одного разу, в глибоку ніч Преподобний Сергій звершував своє келійне правило і перед іконою Богоматері співав Акафіст, що він робив, по своєму звичаю, щоденно. Часто дивився він на святу ікону і старанно молив Матір Божу про свою обитель. «Пречиста Мати Христа мого, – взивав святий старець, – ходатаїця, і заступниця, і кріпка помічниця роду людському! Будь і нам, недостойним, ходатаїцею, присно моли Сина Твого і Бога нашого, хай призрить Він милостиво на святе місце це, присвячене в похвалу і честь Його святого імені навіки! Тебе, Матір найсолодшого мого Христа Ісуса, призиваємо на поміч, раби Твої, адже Ти маєш велику відвагу у Сина Твого і Бога! Будь же всім спасительне упокоєння і пристанище!»
Так молився Преподобинй, його чисте серце горіло благодатним полум'ям, його смиренний розум весь занурений був у молитву, і він, як дитя, в простоті душі спілкувався з Пречистою Матір'ю всіх возлюбивших чистим серцем Її Божественного Сина.
Закінчивши молитву, він сів для відпочинку, але раптом його свята душа відчула наближення небесного явища, і він сказав своєму келійному учню Преподобному Михею: «Бодрствуй, чадо, ми будемо в цей час мати чудові відвідини». Ледве сказав він це, як почувся голос: «Це, Пречиста гряде!..»
Тоід старець встав і поспіхом вийшов у сіни. тут осяяло його світло більше сонячного, і він узрів Преблагословенну Діву, супроводжуєму Апостолами Петром першоверховним і Іоанном незайманим - Богословом... Не в силах будучи винести цього чудного сяйва і невимовної слави Матері Світла, Преподобний Сергій впав долі, але блага Матір торкнулась до нього рукою і втішила його словами благодаті. «Не бійся, обранцю Мій, – вимовила Вона. – Я прийшла відвідати тебе, почута молитва твоя про учнів твоїх; не сумуй більше і об обителі твоїй: віднині вона буде мати достаток в усьому, і не тільки при житті твоєму, але і після відшестя твого до Бога Я невідступна буду від місця цього і завжди буду покривати його...» Сказала так - і стала невидимою.
Затремтів старець від страху і радості, кілька хвилин він був як би у піднесеному стані, а коли прийшов у себе, то побачив учня свого Михея лежачим на полу, як би померлого; великий наставник міг видіти Царицю Небесну і чув голос Її, а учень, вражений жахом, не в змозі був видіти все і видів тільки світло небесне...
– Встань, чадо моє, – лагідно сказав старець. Михей прийшов до тями, піднявся, але тут же впав до ніг Преподобного Сергія. «Скажи, отче, Господа ради, – казав він, – що це за чудне видіння? Душа моя ледве не розділилась від тіла».
Але Сергій і сам ще не міг говорити від хвилювання душевного, тільки лице його цвіло небесною радістю. «Почекай, чадо, – сказав він учню, – і моя душа тремтить від цього видіння».
Коли, нарешті, старець дещо заспокоївся, то послав Михея запросити двух благоговійних мужів із братії - Ісаакія мовчальника і Симона екклезіарха. Ті поспішили на зов свого старця ігумена, і він розповів їм все, що зараз було у нього у келії. І всі разом звершили вони молебний спів Богоматері, а Преподобний Сергій всю ніч провів без сну, дослухаючись розумом Божому видінню, котре було вершиною його подвигів ще тут, на землі. «Не гаданням, не у сонному видінні, а наяву бачив він Матір Божу, як бачив Її колись Преподобний Опанасій Афонський», – зауважує при цьому літописець.
По стародавньому переказу, записаному в Никоновому літопису, ці небесні відвідини були в пост Різдва Христового, в ніч з п'ятниці на суботу і, як думають, в 1384 році; за іншим припущенням цю подію відносять до Різдвяного поста 1379 року, вказуючи на те, що в наступавших влітку 1380 року важких обставинах (нашестя Мамая) сам великий заступник землі Руської Преподобний Сергій мав духовну потребу в особливу підкріпленні, і звертають увагу на те, що Преподобний послав на поле Куликове саме Богородичну просфору. У вдячний спогад цих чудних відвідин в обителі Преподобного Сергія встановлено кожну п'ятницю, з вечора, зверувати всенічне бдіння з Акафістом Богоматері у південно-західному притворі Троїцького собору, на тому місці, де, за переказом, стола келія Преподобного Сергія і де красується тепер велична ікона, зображуюча це чудне пришестя Небесної Гості. А кожну суботу після ранньої літургії в церкві Преподобного Никона, в тому ж притворі, звершується молебний спів у славу Богоматері, при чому співається нарочито складений за зразком пасхального канон у спогад цих відвідин (почергово з двома іними канонами).
Розповівши про цю таємничу подію, блаженний Єпіфаній повідомляє два чудові випадки, котрі показують, що та ж всемогутня сила Божа, котра обильно діяла через святого старця на втіху скорботним, у зцілення болящих, - вона ж, коли те було потрібно, врозумляла невіруючих, карала непокірних слову благодаті, виходившому з вуст Богоносного Сергія. Ось ці випадки.
Прибув з Царгорода у Москву, ймовірно за сбором милостині, що часто бувало тоді, один єпископ і побажав видіти святого старця в його пустельній обителі. Треба думати, що сюди вабила його тільки цікавість, тому що в душі він не вірив розповідям про дивні подвиги Преподобного і про чудесні знамення, через нього буваючих. Може бути, тут замішано було неусвідомлене відчуття зверхності грека перед руським: його засліпленому самолюбству не хотілось вірити розповідям про такі подвиги, котрі руського інока ставили в ряд древніх великих подвижників Грецької Церкви; в усякому разі, ось як він розмірковував, за словами Єпіфанія: «Чи може бути, щоб в цих далеких і недавно повернутих до світла Христового країнах засяяв такий світильник, котрому подивились би і наші древні вітці?» Грек, схоже, не знав чи не хотів знати про подвиги руських Києво-Печерських отців; як би то не було, але його невір'я не було таке вперте, щоб зовсім не могло підкоритися усмиряючій десниці Божій. Наслідки показали, що помилки його розуму ще не зовсім помрачили серце, здатне до смирення.
Єпископ вже підходив до обителі, як раптом ним заволодів незрозумілий страх, а коли він ввійшов в огорожу монастирську і вперше поглянув на святого старця, то раптом вражений був сліпотою, так що Преподобний ігумен, зустрівши його, повинен був взяти його за руку і вести таким чином в свою келію. Це покарання, чи краще сказати, дотик врозумляючої десниці Божої, так подіяло на єпископа, що той зі сльозами сповідав перед старцем своє невір'я і, усвідомлюючи свою провину, просив зцілення. Смиренний Сергій з молитвою доторкнувся до його зіниць - і одразу від очей його відпала як би луска, і він прозрів.
Тоді сказав старець смирившомуся єпископу з лагідним докором: «Вам, премудрим вчителям, належить вчити нас – не високо мудрувати і не вивищуватись над смиренними; а ви прийшли спокушати нерозумство наше... Яку ж ви отримаєте користь від нас, простих невігласів? Але праведний Господь бачить серця людські».
І єпископ, перше вагавшийся сумнівом, з того часу став всіх відкрито запевняти, що знайшов в Преподобному Сергієві істинну людину Божу і що Господь сподобив його видіти земного ангела і небесну людину. З належною його сану честю проводив його Сергій зі своєї обителі, і він повернувся в своє місце, прославляючи Бога і Його угодника.
Так покарано було гордовита зарозумілість, а ось яке покарання понесла жадоба людська.
Один скупий чоловік, що жив поблизу обителі, відняв у свого сусіда, круглого сироти, відгодовану ним свинку, не заплативши за неї грошей. Скривджений звернувся до посередництва святого старця, на котрого всі дивились як на миротворця і суддю помислів людських. Милостива душа - угодник Божий зжалився над бідняком і запросив до себе кривдника.
– Сину мій, – сказав йому лагідно старець, - чи віриш ти, що є Бог? Знай же, що Він - Суддя праведним і грішним, Батько сиротам і вдовам. Він завжди готовий на помсту неправди людської, і страшно впасти в Його руки... Як же ми не боїмося віднімати чуже, зобиджати ближнього і творити усяке зло? Невже ми ще незадоволені тим, що дає Він нам по благості Своїй, коли задивляємось на чуже добро? Чи ні в що не ставимо Його довготерпіння? Хіба не бачимо ми, як у нас на виду творячі неправду стають вбогими, їх будинки пустіють і пам'ять про них щезає назавжди?.. А у майбутньому житті їх чекає вічна мука! Віддай же, сину мій, віддай сироті те, що йому належить, і більше так не роби!
Довго умовляв Преподобний жестокосердного скупця, і той нібито устидився свого вчинка і навіть обіцявся сплатити зобидженому що стоїть свинка, але, повернувшись додому, легкомисленний, пожалів грошей і не стримав свого свлова. Справа була взимку. Ось він входить у кліть, де зберігалась зарізана ним свинка, і з подивом бачить, що все м'ясо, не дивлячись на мороз, вже з'їдене червами... На нього напав такий страх, що він і після довго боявся показатися на очі святому ігумену. Між тим він тоді ще уплатив бідняку ціну свинки, а зіпсоване м'ясо викинув собакам, але і ті не зазіхнули на його лихоїмну здобич.
Так сходив від сили в силу, преуспіваючи в духовному просвітленні і наближаючись до Бога, благодатний старець. Збулось над ним таємниче слово таємничого інока - Янгола, просвітившого в дитинстві його розумі до розуміння слова Божого, він став воістину обителлю Пресвятої Трійці! Збулось дивна обітниця Господа: «Аще хто любить Мя, слова Мого дотримає; і Батько Мій возлюбить його (Ін. 14, 23), і Аз возлюблю його (Ін. 14, 21), і до нього прийдемо і обитель у нього утворимо (Ін. 14, 23)». Справедливо зауважує його учень і списатель життя його, що Сергій був «яко єдиний від древніх великих отців». За свою кріпку віру він удостоївся бачити камня віри – Петра, за свою незайману чистоту – незайманця і друга Христового Іоанна, а за своє величайше смирення – найсмиреннішу з земнорідних, Владичицю світу Пресвяту Богородицю... З раннього дитинства і до глибокої старості у всіх його діях ми бачимо перш за все дві чудові властивості його святої душі - глибоке смирення і дитячу простоту. Ці два добродійства складають головні риси його нравного вигляду, вони, так би мовити, забарвлюють у свій колір всі інші його добродійства: його благісне до всіх ставлення, його голубина незлобливість, всі його великі подвиги. В єднанні з духовною розважливістю вони утворюють в ньому той цільний нравний характер, красота якого невільно вабить до себе людське серце. Коли ближче вдивляєшся в святоліпний образ цього старця Божого, яким зображує його життєписець, то серце переповнюється якимось то неземним почуттям краси і душа рветься впасти до ніг угодника Божого! Це відчували добрі серцем ще його сучасники. «Ще в житті цьому, - каже святитель Платон, - за святість життя свого він був майже всіма улюблений, і пошановуваний, і поважаємий більш, ніш скільки дозволяв його тодішній смиренний стан. Але в цьому житті як часто добродійство буває закрито, як часто кидають на неї тінь і навіть переслідують! Якщо ж його добродійство ще в цьому житті сяяло так світло, що ні розпуста світу, ні пристрасті злих, ні сліпота гордих не могли помрачити її, то яка ж її світлість там, де немає ні пристрастей, ні темрями, де всі праведники сяють як сонце в Царстві Небесному? (Мф. 13, 43)».
І ллється це тихе світло з висоти небесної на нас, грішних жителів їх земної вітчизни, і пробуджується в душі почуття гіркого докору нашій немочі: ось, думається, які були наші духовні предки - справжні послідовники Христового вчення! А ми що?.. Господи, яка прірва відділяє нас, плотяних, від них - одухотворених, нас, оземленившихся рабів гріха, від них - святих, чистих, вільних громадян горнього Єрусалиму! І хто ж тому виною, браття-читачі мої?.. Хто, крім нас же самих?.. Адже святі Божії такі ж люди були, як і ми, тою ж плоттю були зодягнуті, ті же немочі мали, ті же скорботи несли; значить, і нам ніхто не завадив би такими ж стати, якими вони були, якби тільки самі ми того побажали, - да побажали усім серцем, всією душею, всім помислом своїм!
Будемо ж частіше вдивлятися в дивні образи їх. О, недарма ж сказано у Писанні: з преподобними і сам преподобним будеш, з благодатним і сам облагоухаєшся ароматом благодаті, виходячим від одягу душі його!